«Кілька днів тому малював, і знаєте що? Вид Кременця із лавки під тополею в ботанічному саду: єзуїтський костел, будинок, в якому живете, а далі – Замкова гора і місяць, що сходить із-за мурів старого замку...», – так писав у листі до матері 1838 року Юліуш Словацький – польський поет-романтик, який «побачив світ з українського вікна» 4 вересня 1809 року у Кременці.
Кременецький ботанічний сад був для Словацького, так би мовити, творчою майстернею, тут він черпав натхнення. Сюди, перебуваючи закордоном, не раз повертався у спогадах. Тут стояв будинок його бабусі та дідуся – Янушевських. До них Юлько прибігав малим повз квітучий розаріум, повз невеличкі дерева, які збереглися донині. У листі до матері з Женеви (1834) він зазначив: «... я мав таке відчуття, яке переносило мене у давні дитячі літа... Здавалося мені, що ходжу з тобою по ботанічному саду, що бачу місяць і чую твій голос – чую ім'я Юлька. Я повторював стократ моє власне ім’я: чи не вимовлю його твоїм материнським голосом... твоїми очима дивився на пустий єзуїтський костел і думкою шукав осиротілу лавку бабуні...».
Минули століття, а «золотий ангел поетової туги» і досі витає тут…
Юліуше, тут твої сліди,
Та нема тополі, під якою
Всі слова лилися, як рікою.
Ти прийди сюди хоч раз, прийди.
Повз розарій, древні ясени,
Що ростуть у небо вузлувато,
Прогуляйся, як Юлько, і свято
Бережи це в серці до весни.
Від весни – до осені-зими,
Від зими – і до весни, до літа.
Бо в саду цім – деревна еліта.
Ти її так, як Юлько сприйми.
Вмієш – акуратно загорни
Так, як він, у вірші та у рими,
Оживи на полотні – й незриме
Стане явним, вийде з давнини.
(Юлія Бондючна)
